Квітень. Традиції, прикмети, прислів’я.

В суботу, напередодні Великодня, запалювали посвіт, і він мав горіти цілу ніч. Удосвіта коминець гасили, виносили кабицю на горище, де вона зберігалася аж до осені — 14 вересня. На Семена її знову повертали в осідло.

Натомість надходив Великдень. В центрі села чи на луці збиралася молодь. Дівчата, а тільки їм дозволялося водити танки, взявшись за руки, починали з «Кривого танця». Старші люди переказували, начебто він символізує своєрідний захисток — «щоб татари не напали». Справді, в цьому є щось реалістичне: «Кривий танець» вельми верткий і «плутаний». Про це мовиться і в приспівці до нього:
А В КРИВОГО ТАНЦЯ ТА НЕ ВИДНО КІНЦЯ.
А МИ ЙОГО БУДЕМО ТА ВИВОДИТИ, ЛАД ЙОМУ ТА ДАВАТИ.

Традиційно було за звичай: на Великодневі свята кожна дівчина дарувала своєму хлопцеві найкращу писанку. Зібравшись у гурти, юнаки фальбували один перед одним дарунками — в кого він найкращий. За це парубки мусили згодом наймати музик і частувати дівчат традиційною медівкою — спеціально звареним медом. Крім того, підлітки й діти, набравши вдома «моцаків» — найміцніших крашанок — грали між собою «навбитки»; той, чиє яйце розбилося, мав віддати його задарма. Цей звичай частково дійшов і до нашого часу.
На Великодневі свята дівчатка відроджували перші весняні забавки, зокрема скакалки. Ігри ці тривали доти, доки не обсадилися городиною. Після цього вже заборонялося влаштовувати такі гулі, бо казали, що «городина не зійде, або ж поб’є її грім чи злива». В цій засторозі був свій сенс: настигала пора придивлятися за посівами, а відтак для забав не вистачало часу.

Наступний по Великодню четвер називався нявським або рахманським. В цей день намагалися нічого не робити. Старші люди, зібравшись в гурти, йшли до річки й пускали на воду шкаралупи од крашанок, «щоб допливли вони до померлих і сповістили, що був Великдень». Крім того, весь наступний тиждень призначався проводам — так званим поминкам. Кожна родина мала за святий обов'язок прибрати могилки покійників і пом'янути найближчих небіжчиків. Хоч ця високогуманна дія й збереглася частково, але незаслужено шельмована сучасними невігласами, втратила своє пракоріння — шаноби до своїх предків. Настав час повернути її в народний побут.

Довгий час, як уже мовилося, в нас вважалося, що Великодневі свята — це суто релігійний обряд, і з ним «непоінформована» атеїстична пропаганда вела невсипущу боротьбу, може навіть сильнішу, ніж християнство. Між тим, переважна більшість дійств пов'язана зі світськими уявленнями, котрі визріли ще в язичництві. Це насамперед пошана природі, хлібові, уславлення культу предків, тощо. Як підтверджують історичні джерела, християнство довгий час боролося з так званими «поганськими звичаями», зокрема випіканням пасок та фарбуванням яєць. Але, будучи безсилим будь-що вдіяти, змушене було піти на поступку — охристиянізувати ці справді пошанівні обряди. Про це маємо пам'ятати й ми, щоб не вести наосліп недолугу «війну з вітряками». Чимало з того, що витворив протягом століть наш народ, має глибоке коріння світських традицій, що співзвучні з нашим сьогоденням.

...Цвітень, краснець, водолій. Ці та інші назви квітня пов'язані з полудневим місяцем весни. Але в народі є ще одна і не менш цікава накличка — «лелечник». Ви, напевне, здогадалися — мова йде про найшанованішу в нашого народу птицю — лелеку. Саме в квітні ці птахи, долаючи далекі відстані, приносять на своїх крилах теплу весну. Недаремно кажуть: «Прилетів лелека — весну приніс здалека» чи «Перелетів я Десну — приніс вам весну!». Отож, якщо на вашому обійсті, зробивши три круги понад хатою, присів лелека — возрадуйтеся ного погостінню: квітнева весна вже присіла на покуті.