Квітень. Традиції, прикмети, прислів’я.

Якщо березень весну, наче наречену, лишень приводить у гості, то квітень її вже зустрічає як повноправну господиню: луки, узліски, видолинки зодягаються в зелень, з’являються перші весняні квіти. Обіч осель прокльовуються тендітними списами півники — ці справжні лицарі першими оповіщають присутність весни біля осель. Незважаючи на ще нерідкі морози, вони мужньо переносять випробування своєї долі. Від того й казали в народі: «З’явилися біля хати півники — весна присіла на призьбу».

Як уже мовилося, четвертий місяць року вдавнину на Україні йменували березнем. Лише в XVI столітті в літературній мові утвердилася його сучасна назва, хоч у народі значно раніше побутував дублікат — «квітень». Але найактивніше почала вживатися в літературі ця назва лише на початках нинішнього століття. Письменники послуговувалися переважно словом «апріль» — од латинського «апріліс» чи ще давнішого «апрілюм» або «апрі кус», тобто «сонячний». Яків Головацький в альманасі «Вінок русинам на обжинки» вживає назву «квітень» як дублет «березня».

Між тим, у кожному регіоні побутували свої іменні наклички. У західних областях України це «цвітень», на Поліссі (до речі, ця назва деінде збереглася й досьогодні) — «краснець». Зустрічаються й інші — «лукавець» (на ознаку примхливої погоди), «снігогін», «дзюрчальник», «водолій», «квітець», «цвітень» тощо.

Найперша давньоруська назва цього місяця — «цвєцєнь». Між іншим, подібні назви в в багатьох інших слов’янських народів: у болгар це — «цветник», чехів і словаків — «кветень», поляків — «квєцєнь», сербо-хорвнтів — «цвьотань». У білоруській мові закріпилася вазка «красавік».

З приходом квітня неодмінно побільшується турбот у хліборобів. Селяни сповна готуються до виходу в поле, завершують ремонтувати сільськогосподарський реманент, вивозять добрива на поля. Там, де земля підсохла, зосібно на пагорбах, вже починають висівати ячмінь. Ця невибаглива до природних умов рослина вимагає ранніх строків сівби. Це підтверджує мудре народне прислів’я: «Кидай мене у болото — виросту, як золото, топчи мене у грязь — будеш, як князь».

Як правило, в квітні вже споряджували на пасовиська домашніх тварин. У кожному селі були свої звичаї й обряди першого вигону корів на пашу. Мені ж запам’ятався ваш домашній ритуал, який певною мірою характерний для всього житомирського Полісся. Припасувати тварин намагалися в свято або неділю, тобто у вихідний день. Про це домовлялися заздалегідь з усіма сусідами. День той видався, як зараз пам’ятаю, сонячним і теплим. Поснідавши, люди почали вигонити на вулицю домашніх годувальниць, і довкола розголосилися протяжні погуки корів. За довгий зимово-стійловий період тварини скучили за простором і здичавіли віл гурту, а відтак між ними мали неодмінно вирішитися взаємини — хто сильніший. Господарі ретельно пильнували, тримаючи на налигачах корів, аби вони не покалічилися...