Село Петриків. З чого почнемо розповідь про його історію? Скоріш за все, перед тобою, шановний читачу, розкриються окремі фрагменти його історії від найдавніших часів до сьогодення. Отже, починаємо нашу мандрівку. Село Петриків розташоване на Подільсько-Волинській височині на правому березі річки Серет на висоті 300 м над рівнем моря. У західному напрямку від річки, після розлогої рівнини, рельєф підвищується і місцями сягає 360 - 365 м. Найвищі висотні точки знаходяться за межею Петрикова: за Кутківцями - 374 м, ближче до Драганівки в лісі "На Горах" - 378 м, у Гаях Великих - 370 м. Село Петриків входить до Тернопільського району і відноситься до Західного Поділля, межує з обласним центром - м. Тернопіль. Перша письмова згадка про Петриків датується у документі продажу (Центральний державний історичний архів у Львові) від 28 червня 1458 року, де якийсь галицький староста Станіслав (ім'я зазвичай польське) з місцевості Ходчів, що біля Сандомира (Польща), продає право опіки над монастирем Крилошанським разом з селами Підгороддя (можливо, с.Підгірці біля замку в Олеську Львівської обл.) і Благовіщення Романові з села Осталівці (можливо, Остальці). Серед свідків цього документу підписався Павло з Петрикова. Висновок такий: на цей час було або дуже мало селищ, або Павло з Петрикова був досить впливовою і авторитетною людиною. Наймовірніше, і те, і друге. Як бачимо, дата ця фігурує в акті продажу кількох сіл, повторюється вона також в історії міст і сіл УРСР (Тернопільська область) та в інших історичних дослідженнях. З цього часу власне починається вже історія с. Петриків, а не поселення на його території.

Давайте привідкриємо вікно історії і заглянемо, що було до цієї події. 15 тисяч років тому тут, на правому березі р. Серет, жили кроманьйонці, або людина розумна. Назва походить від печери Ла Кроманьйон, на півдні Франції, де вперше знайшли сліди людини нового типу. А якщо врахувати, що під час археологічних розкопок біля Пронятина було знайдено знаряддя людей, які жили тут більше, як 50 тисяч років тому, а згодом біля Великого Глибочка - знаряддя двохсоттисячолітньої давнини. Висновки, шановний читачу, просимо робити самому. Перегорнемо ще одну сторінку нашої історії, події якої відбувалися на наших теренах три тисячі років тому. Влітку 1995 року львівський історик, археолог Микола Бандрівський здійснив відкриття європейського значення. Під час розкопок у передмісті Тернополя ним було відкрито більше півсотні поховань трьохтисячолітньої давнини. Древні могили належать до так званої «висоцької культури», яка існувала наприкінці бронзового і на початку залізного віків у межиріччі Збруча і Західного Бугу. Вперше могильники цього періоду знайдено сто років тому. І ось - нова знахідка. Відкрито десятки могильників. Перші висновки дають змогу стверджувати, що поховані тут люди належали до середземноморської раси, були дуже високого зросту. Цікава деталь: майже в усіх останках збереглися щелепи з зубами — ніяких ознак карієсу. Знайдено й унікальне поховання: археологам пощастило знайти могилу, в якій жінка обіймала чоловіка (св. 1). Пара зовсім молода-їй не більше тридцяти, він-на кілька років старший. Про особливу повагу до них з боку одноплемінників свідчить те, що в могилі знайдено велику кількість домашніх речей і прикрас. Якою ж є історія цього поховання, що ламає всі канони похоронних обрядів того часу? Поза жінки граціозна і органічна (вона ніжно, всім тілом поклалася на плече чоловіка, обіймаючи його), а це наштовхує на думку, що жінку поклали в землю ще живою. На думку археологів, зараз важко оцінити наукову важливість цього некрополя. Майже вся Центральна Європа у ті часи перед похованням спалювала померлих, що дуже утруднює антропологічні дослідження. А тут - збереглися скелети, які дають можливість глибше зазирнути в минуле і краще зрозуміти його.

І ще один важливий висновок. Побутує думка, що представники «висоцької культури» були звичайними варварами і широко застосовували обряд принесення жертви. Однак, як свідчать розкопки, для таких припущень немає підстав. Це був високоцивілізований народ, який піклувався і про живих, і про мертвих. До речі, в могильниках, крім великої кількості посуду, браслетів, підвісок, знайдено навіть бронзову бритву з Північної Італії. Перед науковцями відкрилося ще одне свідчення того, що на першому етапі свого розвитку племена підтримували досить тісні контакти із Західною Європою, на пізньому - відбулася переорієнтація на Схід. Особливо пишно прибрані могили дітей - свідчення любові та піклування про маленьких одноплемінників. У ІІІ-V ст. н.е. важливу роль у формуванні східного слов'янства відігравала черняхівська культура (назва від села Черняхова - нині Кагарлицького району Київської області). Поширена вона була від Прип'яті до Дунаю і від верхів'їв Вісли до Сіверського Дінця. Відомий український археолог В.Хвойка, який першим описав пам'ятки цієї культури, вважав черняхівців слов'янами (св. 2). На термін «слов'яни» ми натрапляємо у творах європейських істориків VI ст.: готського - Йордана, візантійських - Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега та інших. За Йорданом, слов'яни у VI ст. виступали під іменем венедів, антів та склавинів. Історики цього часу пишуть про слов'ян як про багатолюдний народ, котрий активно впливав на політичні події у Південній і Південно-Східній Європі.

Сьогодні на території Тернопілля відомо майже 200 східнослов'янських поселень VI-IX ст. За літописними даними, землі півночі, центру і заходу краю населяли східнослов'янські племена дулібів, південного заходу - білих хорватів, південного сходу - тиверців. Наші предки вміли обробляти землю, займалися скотарством, володіли ремеслами, полювали у лісах, ловили рибу, а якщо була потреба, то із зброєю в руках обороняли свою землю. Допомагала їм лісиста місцевість, очеретяні зарослі, широкі болотисті долини. У Галицько-Волинському літописі згадуються близькі до Петрикова місцевості. Відзначимо деякі: Биковен, поблизу села Біла, Борок - ліс на березі Нізди (сьогодні Великі Бірки над Гнізною), Вигошев (нині Вишгородок Лановецького району) і, звичайно, Теребовля, Шумськ, Галич, Буськ.