Нас убиває слабкість, яку ми тримаємо в собі, позбутись якої нам так шкода. Вона вижирає нас ізсередини, наче вірус, вона не дає нам приймати правильні рішення, триматись за близьких нам людей, вона робить нас приреченими, хоча насправді ми такими не є.
Не опускай руки, бо ризикуєш зробити це за хвилину до того, як станеться чудо.
Душевного вогню не видно. Але як від нього тепло.
Якщо ти відчуваєш, що здаєшся, згадай, заради чого ти тримався увесь цей час.
Ніхто нікому нічим не зобов'язаний, просто кожен потрібен один одному.
Немає нічого більш корисного для нервів, ніж побувати там, де ніколи не був.
Як же ж люди люблять зникати. Особливо в той момент, коли ти до них вже прив'язався.
Кожен день ми пам'ятаємо, що треба зарядити телефон, що той може сісти в будь-яку хвилину, ми шукаємо йому джерело живлення, забуваючи в цей момент про близьких, яким наш струм просто необхідний.
Ми всі хочемо, щоб хтось наглядав за нами. Хочемо знати, що ми комусь дорогі.
Після спілкування з деякими людьми у мене з'являється яскраво виражений комплекс повноцінності.
Є три речі, якi бояться більшість людей: довіряти, говорити правду і бути собою.
Коли людина захоче, то сама витягне себе з будь-якої прірви. А якщо є певна мета — то взагалі гори переверне.
У кожному з нас є щось таке — хоч кричи, хоч плач, а з цим не впоратися. Ми такі як є і нічого тут не поробиш. Як птах у старій кельтській легенді: кидається грудьми на терновий шип, і з простромленим серцем виходить піснею і вмирає. Він не може інакше, така його доля. Нехай ми і самі знаємо, що оступаємося, знаємо навіть раніше, ніж зробили перший крок, але ж це усвідомлення все одно нічому не може перешкодити, нічого не може змінити. Кожен співає свою пісеньку і впевнений, що ніколи світ не чув нічого прекраснішого. Ми самі створюємо для себе терен і навіть не замислюємося, що це нам буде коштувати. А потім тільки й залишається терпіти і запевняти себе, що мучимося не марно.
Істинна самотність — це присутність людини, яка тебе не розуміє.
Коли тобі добре з людиною не має значення її вік, звички, і місце вашого перебування.
Байдужість - це корінь усього зла.
Як страшно деколи старіти, і бачити у зморшках все лице. Закрила очі...озирнулась...діти. О, Господи!!! Я дякую за все! За всі ті ночі, що я з ними не доспала, вони хворіли, а я серцем обіймала, долонями вкривала їхні ночі, так малювався шлях у кожній зморшці. Я тихо йшла... я мамою ставала, тепло очей синам віддавала, а страх за них - у посмішці ховала. Я ж не старіла??? Я життя в дітей вкладала...
Крім вищої освіти потрібно мати хоча б середнє міркування і, як мінімум, початкове виховання.
Фокусуйтесь на позитивному, і не беріть до уваги негативне.
Якщо ви зловили птицю, то не тримайте її в клітці, не робіть так, щоб вона захотіла полетіти від вас, але не могла. А зробіть так, щоб вона могла відлетіти, але не захотіла.
Занадто багато переживаємо. Занадто серйозно сприймаємо. Треба ставиться до всього простіше. Але з розумом. Без нервів. Головне думати. І не робити дурниць.
Рано чи пізно все закінчиться. Закінчиться книга яку ти зараз читаєш , закінчиться твій улюблений фільм , перегляду якого ти так довго чекав , закінчиться дощ за вікном , і ти зможеш спокійно йти гуляти , закінчиться навіть те літо про яке ми всі так довго мріяли . Все в цьому житті має свій фініш . Так само й саме життя , йому теж притаманно колись перетнути цю позначку. Тому не варто втрачати час на все те,що не варто уваги. Цінуйте кожен свій подих і головніше-людей,які були завжди поруч!
Ніхто не знає справжню мене. Ніхто не знає, скільки разів я плакала в своїй кімнаті, коли ніхто не дивився. Ніхто не знає, скільки разів я втрачала надію, скільки разів я була принижена. Ніхто не знає, скільки разів я відчувала себе так, ніби збиралася зламатись, але я не робила цього заради оточуючих. Ніхто не знає думок, які рояться всередині моєї голови, коли мені сумно, які вони насправді жахливі. Ніхто. Не знає. Мене.
Завжди є трохи правди за кожним «Я жартую», трохи знань за кожним «Я не знаю», трохи емоцій за кожним «Мені без різниці» і трохи болю за кожним «Все добре».
Чим глибше цвяхи в стіні, тим більше навантажень він витримає. Чим глибше пізнаєш істину, тим більше випробувань витримаєш.
Куди зникають всі дні? От ніби наївне дитяче запитання, але ж і справді — куди зникають всі дні?! Живеш, переймаєшся, на все реагуєш, а згодом озирнешся — уже й не згадаєш, що коли було і чи взагалі було?
Найближча людина та, яка в серці.