Українські традиції, прикмети, прислів’я про липень

ЧИНЯЙ, ПАНЕ, ВОРОТА –
ЙДЕ ТВОЯ РОБОТА,
ЧИНЯЙ, НЕ БАРИ,
З'ЇДЯТЬ КОМАРІ
ЧИНЯЙ, ПАНЕ, КОМІРКУ,
ДАВАЙ ГРЕБЦЯМ ГОРІЛКУ,
ЧИНЯЙ, НЕ БАРИ,
ЗЇДЯТЬ КОМАРІ!
ЧИНЯЙ, ПАНЕ, СІНИ,
ЩОБ ГРЕБЧИКИ СІЛИ,
ЧИНЯЙ, НЕ БАРИ,
ЗЇДЯТЬ КОМАРІ/
ЧИНЯЙ, ПАНЕ, ХАТУ,
ДАВАЙ ГРЕБЦЯМ ПЛАТУ,
ЧИНЯЙ, НЕ БАРИ,
ЗЇДЯТЬ КОМАРІ,
КУСАЮТЬ І ТНУТЬ —
ДИХАТЬ НЕ ДАЮТЬ!

Господиня вже чекала толоківців, приготувавши смачну вечерю, яка називалася косаркою. Отаманові вона підстеляла подушечку, а інших обдаровувала теплими словами подяки. За вечерею толоківці також виконували петрівчанські пісні. Такі косарські звичаї існували на Подніпров'ї. В інших регіонах України вони мали свої відмінності. З огляду на те, що переважна більшість обрядів уже зникла, зупинимося на деяких з них, що мають етнографічну цінність.

При гуртовій заготівлі сіна отаманів вибирали практично на всій Лівобережній Україні. Найбільш відомою була така форма. Косарі шикувалися «журавлем», тобто в шеренгу. За більшістю голосів отаманом ставав той, хто найшвидше косить. У його обов’язки входило подавати сигнал про початок і закінчення роботи, робити перепочинки, періодично підправляти коси. Сповіщав про це отаман трьома постуками мантачки. Ця форма існувала і при колгоспних сінокосах.

Перший покіс починали від сходу сонця. Ця обрядова-ритуальна дія мала і практичний сенс — сонце не засліплювало очі. По закінченні косовиці, на кінці лану залишали жмут некошеної трави. Його перев'язували тонким перевеслом, прикрашали квітами і клали окраєць хліба та дрібок солі. В народі його називали «трав’яним дідом», символом завершення сінокосу.

Якщо отаман виявлявся «скаженним», тобто швидко косив і за ним не встигали інші чи рідко подавав сигнали на перепочинок, то йому, як правило, намагалися «підправити» косу. Хтось з толоківців непомітно натирав косу шматком міді. Після цього коса важко стинала траву. У перший день сінокосу косарям обов’язково клали у торбину кілька варених яєць, «щоб солодким було сіно». Ввечері, повертаючись з роботи, толоківці перев’язували коси трав'яними перевеслами. Це для того, щоб «не боліла спина».

Успіх у косарюванні залежав насамперед від знаряддя праці. Недарма казали, що з поганою косою і добрий косар упріє, бо коса любить хитрого, а ціп дурного. Тому велике значення мала якість металу, з якого виготовлена коса. Виявляли це в такий спосіб: на прут крапали слину і зверху клали соломинку. Якщо вона перекручувалася і ставала в напрямку коси, то такий вибір вважався непоганим. Чим кращий був метал, тим швидше перекручувалася соломинка. А вправні косарі ще й славилися вмінням добре поклепати та відмантачити косу.

Опріч індивідуальних сінокосів, були й громадські. Заготовлене на них сіно розподілялося порівну. Але не завжди щастило це зробити, що й викликало громадські конфлікти. Щоб якось полагодити їх, здебільшого вдавалися до традиційного народнозвичаєвого права. В таких випадках кожну ділянку викошували окремо. Визначали їх за сортом трави — болотяна, лугова, берегова чи низова. На кожній окремій ділянці нагрібали стільки копиць, скільки було претендентів. Потім заготовляли таку ж кількість номерків, виготовлених з дерева або паперу. Процифровані номерки, копіями яких позначали копички, скидали в кашкет і перемішували. Сліпе витягування номерків позбавляло будь-яких нарікань і конфліктів.

Трави для сінокосу традиційно ділили на два види, солодкий і гіркий. До першого відносили трави, котрі ще не вистигли; якщо ж сінокіс жовтів, тобто перестоювався, його називали «гірким». Перевага останнього в тому, що саме з нього отримували найбільше сухої маси, оскільки перестояне сіно майже не всихалося. У народі чітко розмежовували і якість сіна. Вона залежала від сорту трави.
Найпоширенішими були щавель, очерет, тонконог, жаб’яча м’ята, палахи, татарське зілля, рогоза, канарейчик, биригова цибуля, лусковка тощо.

Кожен господар намагався якомога швидше перевезти сухе сіно додому. Перед тим, як скласти його в стіжок чи на горище, відбирали певну частину для обрядових потреб. Це мала бути м'яка, пахуча і з живокостем трава. З неї напередодні Різдва і Нового року робили кубельце для куті. На такому сіні тримали горщик з обрядовою стравою. При цьому господиня, запасаючись сіном, казала: «На озвар і кутю, щоб курчата лупились до путтю».

Із закінченням Петрівки завершувалася й косовиця сіна. З цього приводу казали: «Пішло уже мені, як з петрівського дня» чи «День не петрівський, язик не попівський , по двічі говорити». В останній день посту, тобто 12 липня, припадає свято Павла і Петра. До цього часу селяни мали повністю, впоратися з косовицею сіна, бо вже настигали жнива зернових. На свято Петра і Павла годилося накосити бодай сніп ячменю. Цей день вважався і святом пастухів.

На Полупетра (13 липня) сільська молодь збиралася на гойдалки. На лісовій галяві хлопці, прикріпивши до кремезної дубової гілки дві тички, робили орелю. Біля неї і проводили молодіжні гулі.

Нарешті надходив Прокіп, котрий припадає на 21 липня. Його чекали з особливим нетерпінням. В офіційній структурі народного агрокалендаря цей день вважався початком жнив зернових культур. Щоправда основні жниварські роботи все-таки припадали на серпень.
Завершуючи розповідь про липень, я не згадав про одне з найпоетичніших свят. Уважні читачі, напевно, здогадалися, що мова йде про Купала, котре відзначають у ніч з 6 на 7 липня. Оскільки цьому дійствові присвячене окрема розвідка, не будемо на ньому детально зупинятися. Первісне язичеське Купало (у цей день кожен мусив скупатися, тобто очиститись водою, а звідси й назва) пізніше транскриптувалося в Івана Купала. Християнство змушене було об'єднати давній обряд з ім'ям пророка Іоанна Хрестителя.

Проте язичеський сюжет свята залишився не зміненим у своїй основі. Обряд Купала уявлявся нашими пращурами насамперед як форма самоочищення від злих духів за допомогою води і вогню. Тому напередодні влаштовували спеціальні дійства, за допомогою яких позбавлялися від нечистої сили, зокрема відьом.

Як відомо, віра в реальне існування відьом міцно жила серед сільського населення. За уявленнями наших пращурів існувало дві категорії цих казкових персонажів. Власне відьма, як дух нечистої сили, котра постійно перебувала в спотвореному образі. Разом з тим були й відьмачки. Це реальні люди, які жили поруч, але вночі могли перевтілюватися в «нечисту силу», тобто ставати відьмами. Це мстиві й жорстокі покручі. Вони доїли чужих корів, приносили окремим людям всілякі біди тощо.

У народі існувало безліч переказів про цих химерних істот. Подібні зразки усної оповідної творчості широко використовували Г. Квітка-Основ’яненко, М. Гоголь, Т. Шевченко та інші письменники. Як засвідчують історичні джерела, нерідко на окремих людей, якщо їх запідозрювали у відьмацтві, влаштовували гоніння: піддавали анафемі, вигонили з села (згадаймо повість О. Купріна «Олеся», яка написана на конкретному факті), а в деяких випадках і страчували. Досить поширеною була практика прилюдно відтинати волосся в жінок-відьмачок. Такий вчинок начебто позбавляв особу можливості «перевтілюватися в нечисту силу»...
Здається, ні в що так сліпо не вірили люди, як в існування відьом.

Так ось, щоб очиститись від чаклунів, напередодні Купали люди вдавалися до магічних дійств. Вони вважали, що саме в переддень свята відьмачки влаштовують свої гульбища. Тому старші люди потайки приносили з лісу осикові галузки і вночі затикали ними ворота, двері, обвішували комору і хлів. Вранці, виганяючи корів до череди, обкурювали тварин «осиковим димом» та зіллям.
Після цього в обідню днину чи надвечір хлопці витягували з тину суху жердку, прив’язували до неї куля і йшли до толоки. Біля вправленої у землю тички збиралися односельці. Жінки ставали з одного боку, а чоловіки — з іншого. Натомість підпалювали солом’яного куля. Доки горів вогонь, присутні співали пісень приблизно такого характеру:

КУПАЛЬСЬКОЇ НОЧІ,
ВИДРАВ ЧОРТ ВІДЬМІ ОЧІ,
ЩОВ ЖИТОВ НЕ ЗАСІВАЛА,
ЩОВ КОРІВ НЕ ЧАРУВАЛА...

Як тільки жердка догоряла й падала долі, юнь перестрибувала вогнище. Потім попіл розгрібали заступами та розмітали віниками, щоб «не сходилися відьми». В інших селах того ж Овруцького повіту замість жердки ставили на вигоні соснову гілку, обрамлювали її квітами, пацьорками і навіть свічками. Провівши довкола неї обрядові дії, гілку підцалювали. Якщо від неї залишався цурпалок, то його несли до річки й кидали у воду.
Увечері літні жінки клали в горщик з водою осикові тріски та цідилку і варили в печі. Вважалося, що саме в цей час має НЕОДМІННО прийти за позичкою відьмачка. Господарі пильно стежили, хто ж навідав оселю. Як правило, таким людям нічого не позичали. Коли ж прохач залишав хату, то йому вслід кидали вуглину чи дрібок солі. Це, начебто, мало порятувати родину від «нечистої сили».