Українські традиції, прикмети, прислів’я про липень

Середульший місяць літа, липень, вважається періодом ягід і грибів та масової косовиці сіна. Чому ж тоді його нарекли зовсім іншою назвою липень?

Спостережливий читач давно помітив, що липи починають цвісти у червні. А якщо взяти до уваги й таку деталь, що старе літочислення, а саме за ним і формувалися сучасні назви, відстає од нинішнього на чотирнадцять днів, то природно що може виникнути думка: чи не припустилися тут похибки?

Традиційно на Україні росте два види лип, широколиста і дрібнолиста. Стосовно першої, то вона починала квітувати в середині червня. Від того шостий місяць, тобто наш червень, у сербохорватів носить назву липень, у словаків липан. Натомість у північних слов’ян сьомий місяць індентифікується з українською: у чехів діалектне ліпен, поляків ліпец і білорусів ліпень.

Відтак дехто схильний вважати, що назва в нашій мові походить все-таки од дрібнолистої липи, цвітіння якої певною мірою співпадає з початком місяця. Це дерево, особливо у нас на Україні, оповите особливою шаною. Липами обсаджували шляхи й дороги, садки та обійстя, замки і храми...

Крім цвіту, як лікувального засобу і медоносу, особливо цінувалася деревина. З неї виготовляли музичні інструменти, різьбили іконостаси, різноманітні статуетки, дитячі іграшки, робили речі господарського вжитку. Вельми похідними і практичними були діжечки, видовбані з осердя старих дерев. У липівках, а саме так називали ці посудини, тримали мед. Продукт добре зберігався, не втрачав протягом десятиліть своїх смакових і цілющих властивостей.

Зібраний з липового цвіту мед у народі називають липцем. Тому цілком ймовірно, що назва місяця пішла від липцю, періоду основного медозбору, який на Україні припадає на другий місяць літа. До речі, в усіх давніх джерелах XIX століття, зокрема і в «Словарі української мови» Б. Грінченка та «Словнику української мови» П. Білецького-Носенка, на першому місці стоїть означення липець. Справді-бо, на Україні пасічництво було особливо розвиненим, починаючи ще з Київської Русі.

Пізніше, і це підтверджують мовознавці, при уніфікації інших назв за аналогією (порівняймо: січень, квітень, травень тощо) давнє липець морфологічно транскриптувалося у липень. Це сталося на початку нашого століття.

Крім цих назв паралельно вживалася назва іюль. її неважко відшукати у творах І. Котляревського, Г. Квітки- Основ’яненка, Т. Шевченка. Вона походить од імені давньоримського державного діяча Юлія Цезаря. Саме він у 46 році до н. е. запровадив так званий юліанський календар, котрий проіснував на території нашої країни до 1918 року.

Крім уже згаданих, були в широкому вжиткові й інші назви. Це переважно народні наклички. Давні календарі подають регіональні, білень, від пори, коли найкраще вибілювалося полотно, громовик і дощовик, періоду активних гроз і злив.

Український філолог І. Верхратський у праці «Знадоби до пізнання угорсько-руських говорів» за 1899 рік фіксує і назву «елевей» з варіантами «илевей», «ильовець», «илюх», що начебто походить від свята Іллі, котре відзначається 20 липня за старим стилем.

На західноукраїнських землях широко вживалися народні назви «косень» та «сінокіс» — від пори заготівлі сіна. Справа в тім, що початок місяця співпадає з масовою косовицею сіна на всій території України. Про це подав детальний опис М. Максимович у своїх чернетках до відомої праці «Дні і місяці українського селянина».

Традиційно літню косовицю сіна починали з першого вівторка Петрівки. Як тільки польовий (гороб’ячий) щавель викидав волоть, кілька літніх косарів йшли через усе село і постукуючи коси, оповіщали селян про початок трав’яних жнив. Після цього вже можна було починати косовицю сіна.

Кожен господар намагався якомога швидше впоратися із заготівлею трав. Це зумовлювалося погодними умовами і наближенням жнив.

Відтак ті господарі, які мали сінокоси на далекій відстані чи значні угіддя, що вимагали додаткової робочої сили, влаштовували толоки.

Ця форма колективної взаємодопомоги була добровільною і неоплачуваною. Господар зобов’язувався лише відвозити і привозити косарів, ситно, чотири рази в день харчувати.

Косарі, які зібралися на толоку, обирали з-поміж себе отамана. Як правило, це був найдосвідченіший ґазда. Він першим прокладав загінку, керував, тобто визначав початок і кінець роботи, узгоджував перепочинки тощо. Крім нього обирали ще й осавулу, надійного помічника.

Місце постою косарської толоки називалося кошем. Тут обідали, відпочивали, тримали харчі і воду, господарське причиндалля.

Умовним знаком для коша була управлена в землю висока гілка. Крім косарів, на толоки виїздили жінки та дівчата. Вони розпушували сіно, щоб швидше сохло, згрібали його і складали в копички. Цей процес називався потрушинами.

Починаючи косовицю, отаман звертався до господаря з традиційною приказкою: «На сіно гнойок, а на волики лойок!».

За дощової погоди толоківці намагалися заспокоїти господаря у такий словесний спосіб: «Хоч сіно і чорне буде, та зима біла, поїсться...».

Косовиця сіна надто важка й відповідальна робота. За короткий час потрібно було скосити і згребти траву. Тому використовували весь світловий день. А щоб якось скрасити тяжку працю, люди намагалися розвеселити себе піснями. Проте релігійні канони під час посту суворо забороняли співати будь-яких пісень. Винятком була косовиця сіна. В цей період дозволялося виконувати лише петрівочки. Косарі, проклавши останню гінку, ставали в шеренгу і, тричі промантачивши коси, кидали поперед себе. Отаман звертався до господаря: «Спасибі Богу за допомогу! Спасибі й вам, панам-отаманам і хазяїнам, що день уробили і нікого не били!». Останнє звернення стосувалося тих, хто хитрував під час роботи. За звичаєвим правом отаманові дозволялося виносити присуд, а це кілька разів вдарити мантачкою хитруна. Увечері толоківці поверталися до оселі господаря. Вінцем завершеної роботи були пісні: