Листопад. Традиції, прикмети, прислів’я

У народі кажуть: березень і листопад, як братові брат. В цьому є сенс — останній місяць осені з нестійким і надміру конозистим характером чимось скидається на перший весняний, обидва відмежовують різні пори року. Якщо березень запрошує в гості весну, то листопад замикав ворота осені.

До речі, етимологія назви місяця досить давня й цікава. Для переважної більшості європейських мов листопад має спільний латинський корінь новем, бо обіймав дев’яту («новембер») позицію в літочисленні Давнього Риму. Проте в багатьох слов’янських мовах, зокрема, і в українській, набув цілком самостійної назви. У білорусів це лістопад, у поляків та чехів лістопат, у сербо-хорватів студепи.

Такі назви, здається, не потребують пояснення. Під цю пору з дерев опадає осіннє листя, ліс стає незатишним, природа біологічно налаштовується на зимовий спочинок. Однак листопад на Україні не завжди збігався з періодом падолисту. Переважно в листопаді дерева вже звільняються од свого одягу. Швидше ця назва пасувала б до жовтня.

Зрештою, так воно й було у давнину. Ще за Київської Русі останній місяць осені називався груднем, сучасний грудень — студнем. Чому ж тоді нинішній місяцеслів на Україні прибрав цю не зовсім точну назву? Справа в тім, що за основу сучасного календаря було взято західноукраїнський поділ часу. А саме там завершальний місяць осені зберіг нинішню назву.

Що б там не було, а при «націоналізації» українських назв місяців осіннього періоду, трохи зсунуте їх змістовне поняття. Це, передусім, стосується листопада. Ще в четвероєвангелії, яке датується 1144 роком, читаємо: «Мць октябрь рекомий листопад». Отже останній місяць осені іменувався, як вже мовилося, груднем.

Досить цікавими є і регіональні назви листопада напівзимник, ворота зими, грудкотрус, листопадень, падолист, останні два означення знову ж таки стосуються західноукраїнських говорів, але вони у давнину означали закінчену дію, себто листя, котре вже опало...

На українському Поліссі довгий час зберігалася ще одна назва листопада «братчини». Для сучасника слово це майже незнане. Між тим, у давнину воно віддзеркалювало глибокий зміст. Саме так називали гуртові обряди та дійства, що влаштовували в кінці осені.

З початком листопада для хліборобів наставала пора відносного перепочинку. Зібрано врожай, зроблено припаси для домашніх тварин, спочиває примерзла нива, а отже можна зібратися в гурт, повеселитися, поспівати. Під цю пору справляли весілля, юнаки й дівчата сходилися на вечорниці та досвітки, влаштовуючи всілякі забави. Серед таких особливе місце належало братчинам.

Обряд «братчин» мав дві форми. Перша стосувалася оглядин зими і зустрічі першого снігу, так звані «обнови самоткані». Ця дія чимось нагадувала храмове свято, але мала інший зміст. До цього дня — за народним календарем на Михайла (21 листопада) — в селах готували медові напої. На свято сходилися всі мешканці, які брали участь у колективних гулях, пов’язаних зі зустріччю зими та першого снігу. На «братчину» вперше виходили на люди й молоді пари, які нещодавно одружилися. їм відводилися найпочесніші місця.

Іншою формою братчин (у білорусів сябрство) було офіційне скріплення так званого «колективного бджолиного рою». Якщо хтось із селян хотів заприятелювати з близьким чи далеким односельцем, то весною, коли виходив перший рій — а він особливо цінувався,— відносив його сусідові, приказуючи: Даю на братчину. Це означало, що бджоли відтепер належатимуть спілці, в якій могли кооперуватися двоє або більше родин.

За звичаєм, одну чи навіть кілька бджолосімей протягом сезону мали почергово доглядати учасники братчини. Зібраний мед розподіляли порівну. Спілчанські бджоли відтепер уже не належали тому, хто їх віддав на братчину, вони були, як за сучасною термінологією кооперативними, тобто гуртовими.

По закінченні сезону члени такої спілки знову збиралися на завершальне дійство творити борть, себто готувати бджолині гнізда на зиму; доки пасічники робили останні оглядини і утеплювали вулики, жінки тим часом пекли обрядове печиво з медовою приправкою. При цьому неодмінно мав бути і ситений мед.

Його виготовляли за особливою рецептурою, котру тримали в суворій таємниці. Найкращі стільники перетоплювали в казані, розливали мед у спеціальні барильця, приправивши настоянкою лікарських трав. Ситу в льохах вистоювали кілька тижнів, а то й місяців. Цей на сьогодні майже невідомий напій мав приємний смак і неабиякі лікувальні властивості. Як підтверджують історичні джерела, подібні напої виготовляли ще за Володимира Великого і вони користувалися особливим попитом навіть в іноземців. Автор Повісті минулих літ сповіщав, що київський князь щороку наказував ситити триста варок меду до великих свят та на честь військових перемог і збудованих храмів. Спеціальні візники розвозили медівку по всіх околицях міста, частуючи нею киян, особливо літніх і хворих людей.

Цей ритуально-обрядовий напій не мав нічого спільного з міцними трунками. Це вже пізніше його знеславили шпеткі корчмарі, додаючи значні дози хмелю або горілки, щоб споювати православних людей. Ситений же мед у народі виготовляли лише на травах і ним нерідко лікували навіть дітей.

Відтак обряд братчини мав скріпитися частуванням ситеним медом. Це дійство відбувалося в листопаді. Після цього господарі переходили на «ви», допомагали одне одному, постійно перевідували, а за втрати годувальника в одній з родин зобов’язувалися брати на виховання дітей-сиріт.

Ця високогуманна й зворушлива форма людських взаємин варта особливої пошани. У ній віддзеркалені високі моральні критерії нашого народу, це доброзичливість, добропорядність, безкорисливість, колективізм. У такий спосіб селяни полагоджували і взаємини: якщо між сусідами певний час існували чвари, то їх нерідко вирішували вступом до братчини.

За давніших часів ця форма родичання (зауважимо: сама назва — «братчина» — похідна від «брат», «братерство», «братання») була поширена лише серед простих людей. Добровільне об’єднання в спілку мало не тільки моральне, але й господарське значення — прийти на поміч одне одному, допомогти продуктами тим, хто не мав статків.

Скріплення братчини медовим трунком не випадкове. Адже солодкий продукт був особливо поцінованим у господарсько-побутовому житті селян. Без медових припасів практично не могла обійтися жодна родина.

В побуті люди користувалися і такою формою, як «настави на мед». Скажімо, якщо хтось мав позичити в сусіда особливо цінну річ, у тому числі й гроші, та казав: «Роблю наставу на мед». Це була найавторитетніша форма клятви. Порушення цієї обітниці накликало на відступника громадську зневагу — такій людині вже ніколи не вірили, а відтак і не підтримували будь-яких суспільних взаємин.

Обряд «братчини», як і «настави на мед», повязаний, насамперед, з бджолами тому, що віддавна ці комахи вважалися святим створінням природи. В народі було за велике блюзнірство вбивати бджіл; ви ніколи не почуєте, щоб хтось з літніх людей сказав «здохли бджоли», а тільки «вмерли» чи «загинули»...Можемо лише пожалкувати, що ці, варті доброго слова, форми взаємин між людьми незаслужено призабулися.