Українські традиції, прикмети, прислів’я про вересень

Назва першого гінця осені вересня походить від вересу — рослини вельми поширеної на всьому ареалі Полісся. Цей вічнозелений кущ квітує з серпня і до кінця жовтня. Але найпишніше рожево-бузкове суцвіття вкриває землю соснових борів торф’яників та піщані пагорби саме у вересні. Верес, як і липовий цвіт, є вельми цінним медоносом. Щоправда, в наших краях вересовий мед не в особливій пошані за його гіркуватий присмак. Проте в інших народів, зокрема французів, солодкий продукт, зібраний з вересу, вважається справжнім делікатесом.

Отже, на думку філологів, назва початкового місяц; осені — «вересень» — безпосередньо пов'язана з буйним цвітінням вересу. Це ж спостерігаємо і в інших слов’ян ських народів — у білорусів — «верасень», поляків — «вржесень». Крім того, в перекладі з литовської мови вересень означав «місяць вересу», «місяць вересового цвіту».

Сучасна офіційна назва вересня утвердилася на Україні відносно недавно — на початку нинішнього століття. До цього в кожному регіоні були свої «домашні» наклички. В староруській мові зустрічаємо офіційну назву «рувн», а по народному — «ревун», у сербів «руян» та чехів — «рієн» (щоправда, остання стосується жовтня).

Книжна мова періоду Київської Русі фіксує також назву «варєснєць». Дехто вважає, що його етимологічне походження пов'язане з першими заморозками, які характерні для вересня. Одначе це твердження малоймовірне. Вочевидь у даному випадкові мова йде також про верес.

На західноукраїнських землях відомі назви «маїк» (починають «маятися», тобто зеленіти ранні сходи озимини) і «сівень» — пори масового висівання збіжжя. Крім народних календарів XIX століття, це підтверджує і «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського (1886 р.).

Яків Головацький з цього приводу писав: «Маїк від того, що декотрі зела цвітуть, часом і деревина також; а від сівби — що ся озимина засіває, називають сівень... Зовут також сей місяць «бабське літо» для того, що баби свої роботи порают, коноплі отіпают, полотна добілюют, дещо в городах порают і пр.».

До речі, назву вересня — «бабське (бабине) літо» пощастило зафіксувати в розмовній мові на північно-західному Поліссі. Натомість український філолог І. Верхратський у розвідці «Знадоби до словаря южноруського» (1877 р.) подає ще одну назву вересня — «покрійний». На думку вченого, вона походить од свята Покрови, котре випадає на 1 жовтня за старим стилем. Під цю пору земля вже покривається листям. Адже з вересня, як мовиться в прислів’ї, листя на дереві не тримається.

Проте переважна більшість європейських мов фіксують латинську назву - сентембр, що означає сьомий. У Давньому Римі він і справді був сьомим. Адже річне літочислення починалося з березня. Прийнявши новий, так званий «григоріанський» календар, в якому новоріччя було перенесене на січень, місяценазву залишили старою, себто «юліанською».

Із середини вересня починають масово відлітати у вирій птахи. Колись наші пращури, побачивши в небі ключ журавлів, приказували: Із чужої сторононьки повертайтесь додомоньку!. При цьому годилося загорнути в хустину грудочку землі і тримати її до весни. Помітивши перший журавлиний ключ, землю одразу закопували в полі чи городі. Це була ознака, що весна буде щедрою і буйною.

Цікаво відзначали удавнину і свято Здвиження, котре припадає на 28 вересня. В цей день люди остерігалися ходити в ліс, бо начебто на Здвиження збираються в гурти вужі, гадюки, ящірки та інші плазуни. На своїх збіговиськах вони радяться як і де перезимувати. Легенда застерігає, якщо в цей час натрапити на таке кубло, то змії можуть покусати.

Крім того, на Здвиження вужі виносять присуд тим, хто порушив їхню обітницю - вкусив людину. Таких кривдників благородні плазуни начебто виганяють зі свого товариства, і вони мусять самотиною блукати лісами. Тому, хто після Здвиження зустріне блудників, а серед них неодмінно має бути і король із золотою короною, може усміхнутися удача. Для цього потрібно розіслати на землі хустину чи фартуха. Переповзаючи через нього, король залишає золотий талісман...

Ця поетична оповідка цікава тим, що власне після Здвиження плазуни лаштуються на зимову сплячку. Отже, зустріти в лісі вужа, котрого в народі особливо шанували, практично неможливо.

У кожного місяця є свої «іменні» дні. З ними пов’язані ті чи ті конкретні реалії або події. Для першого осіннього місяця найзнаменітішим очевидно є день Семена. До 14 вересня селяни поспішали повністю обсіятися озиминою. «Хто не посіє до Семена, мовить народне прислів’я, в того життя буде злиденне». З цього дня, власне, і починає свій відлік так зване старе бабине літо, яке триває до 21 вересня.

З Семеновим днем пов’язаний також обряд «Женити комина» або «Запалювати посвіт». Оскільки цей поетичний звичай майже невідомий сучасникам, то зупинимося на ньому детальніше.

Про походження слова «посвіт» можна довідатися зі словників, котрі неодмінно застережуть= «діалектне». Снравді-бо: цим пристроєм користувалися переважно мешканці Полісся, саме тут і виникло його тимологічне коріння. У різних селах, щоправда, були й інші регіональні назви - лучник, ішник, кабиця, коминок, посвітлій комин, дідок, світач тощо. Така різноманітність назв зумовлювалася деякими відмінностями в конструктивних формах цих пристроїв.

Але найпохіднішим був все-таки термін «посвіт». Цей засіб освітлення мав стаде місце - біля комина або посеред хaти. Для цього в стелі прорубували невеличкий отвір, щоб покращити тягу, й підвішували конусоподібний лляний мішечок. Під ним прикріплювалася металева решітка, на якій, власне, й горіла лучина.

Димовідвідний мішечок із сіткою називали кабицею. Така форма освітлення відома на всій території Полісся. Але вживали й переносні освітлювачі. Один з таких йменувався Адамовою головою. Виліплену з глини у формі людської голови скульптуру випалювали в печі. Такі світачі мали великі розміри. В спеціально зроблену отворину Адамової голови вправляли замашну лучину довжиною до півметра і товщиною до сантиметра. Її цілком вистачало на цілий вечір.Кожен господар заготовляв лучину влітку. Для цього використовували деревину сосни і берези, а за їх відсутності - ясена чи клена. Вирушаючи в ліс, заготівельники лучин (існував навіть спеціальний промисел серед поліщуків) вишукували смолянисті гомеляки - чисті, без сучків окорини, або ж викорчовували довголітні кряки - смолисті пеньки. Перевезену до обійстя деревину розколювали на тонкі скіпки й сушили їх на сонці.

У повсякденному побуті людей посвіт відігравав не лише практичну, як елемент освітлення, але й не менш символічну роль, це збереження родинного вогнища, продовження родовідних традицій, виконував оберегові функції в хліборобських і звичаєвих обрядах. Урочисто запалений на початку осені посвіт мав збрігатися в оселі аж до весни. Цей ритуальний вогонь оберігали всією родиною. Якщо якимось чином він згасав, то за повір’ям, у сім’ї неодмінно мало скоїтися лихо.

Запалювали посвіт, як уже мовилося, на Семена. Власне з цим днем наші пращури пов’язували новолітування. З упровадженням християнства в Київській Русі святкування Нового року було перенесено з березня на вересень. Відтак свято Семена співпадало з початком новорічних урочистостей. До цього часу селяни мали неодмінно обсіятися озиминою.

Доки господар клопотався біля ниви, засіваючи жи¬том загінку, жіноцтво наводило лад у хаті: білили стіни, готували обрядові страви і накривали на стіл. Діти ж, оббігаючи сусідів, оповіщали: «Приходьте сьогодні до нас — будемо комина женити!».

Упоравшись з роботою, господар одягався в святкове вбрання, діставав зі схованки кабицю і лаштував її у хаті. Господиня тим часом прикрашала посвіт барвінком та хмелем. Натомість ставили посеред хати пікну діжу. Коли ж до оселі сходилися гості, хазяїн викрешував вогонь і запалював лучину — святковий настрій нараз оживляв осідло. Найстарша жінка родини тим часом обсівала посвіт та пікну діжу ліщиновими горіхами й гарбузовим насінням, котрі потім ставали смаковитими ласощами для дітвори, приказуючи: «Захисти, посвіте, худібку — коники і волики і всяку пашницю. Захисти бджілки, винеси їх на красну весну, приспор медку й вощечку, дай челядонці охоту раненько вставати, при світлі працювати,— щоб нашому роду не було переводу!».

Цю, сповнену високої поезії і благородних помислів, обрядодію називали в народі «женити комина». Як вважають учені, вона тісно пов'язана з обрядом заручин; коли приходили сватати дівчину, юнка неодмінно мала стояти біля печі й колупати комина. В текстових примовлянках посвітнього вогню є й такі слова: «Дівка гарненька полюбити комина раденька». До речі, з Семенового дня вже дозволялося засилати сватів.

Відтак господарі запрошували гостей до столу. Скуштувавши обрядових страв, селяни вели неквапну розмову про врожай, бажали один одному щедрих ужинків і статків у господарстві. Не обходилося і без пісень. Виконували тільки ті, котрі стосувалися даного обряду. Серед найпопулярніших була така:

ОЙ ПРИЙШЛИ Ж НІЧЕНЬКИ ДОВГЕНЬКІ,
ПОСВІТИ Ж НАМ, КОМИНУ БІЛЕНЬКИЙ,
МИ Ж ТЕБЕ КВІТАМИ УБРАЛИ.
БАРВІНОЧКОМ-РУТОЮ ОПЕРЕЗАЛИ...
НАША ПРАЦЯ — ДІВКА ГАРЙЕНЬКА ПОЛЮБИТИ КОМИНА РАДЕНЬКА.
МИ Ж ТЕБЕ БУДЕМО ЖЕНИТИ,
ГОРІЛОЧКУ-МЕД-ПИВО ПИТИ.
СВІТИ Ж, КОМИНУ, ЯСНЕНЬКО,
ПРОБУДЖУЙ ЧЕЛЯДОНЬКУ РАНЕНЬКО ШИТИ, ПРЯСТИ, ТКАТИ МОЛОДИМ,
А ПОДАРУНКИ ЗБИРАТИ СТАРИМ...

Вогонь од Семенового «женіння комина» мав зберігатися в оселі протягом усієї осені та зими. Жар постійно тримали в припічку. Попіл од посвітнього ногню використовувався і в практичних цілях. Вважалося, що ним добре заліковувати рани та ятрені місця. Весною, коли дні ставали довшими, потреба в додатковому освітленні відпадала. Напередодні Великодня кабиця мала горіти цілу ніч. Вдосвіта лучину гасили, а пристрій виносили з хати до наступного Семена. При цьому один одному казали: «На Семена мед-пиво любив пити, не лінуйся і робити. » Справді-бо: позаяк селянина вже чекала нагальна весняна робота в полі.

Як бачимо, посвіт мав не тільки практичне значения, але й відігравав не менш символічну роль у побутовому співжитті. Це стосується й городян. Архівні джерела засвідчують, що наприкінці минулого століття київські міщани в ніч з 1-го на 2-ге вересня за старим стилем, себто на Семена, щорічно відзначали на Подолі свято «Женіння свічки». На всіх майданах, де відбувалися ярмарки, закопували соснові деревця, прикрашаючи гілки різнокольоровими свічками, і з настанням сутінків співали пісень, влаштовували вертепні вистави. Кожне братство чи цех ремісників мали свою програму. А в селі Мишоловцях справляли Семена в такий спосіб: посеред крижової (перехресної) дороги вкопували високого стовпа, оздоблю¬вали його сосновими галузками та квітами і запалювали свічки. Майже всю ніч тривали цікаві народні дійства.

Це було одне а найулюбленіших народних свят киян та мешканців навколишніх присілків. Можна було б навести чимало інших і не менш цікавих дійств, так чи так пов'язаних з посвітом. Окремі їх форми, пройшовши через століття, зафіксувалися в сьогоденні (це, зокрема, запалювання свічок чи гірлянд біля сучасних новорічних ялинок, Вічного вогню на братських могилах, свічки у весільному обряді тощо).

Слово «посвіт» походить, як ви вже здогадалися, од досвітків чи посвітків - молодіжних зібрань, котрі починалися від Семенового дня. Відтак вересень започатковує не тільки осінь, але й сукупну обрядову систему громадського дозвілля й відпочинку.

Після Семена вже дозволялося йти у свати. Проте справляти весілля починали тільки через місяць - від Покрови. Цей період у народі називали «весільним переджнив’ям». Тому вересень вважається щедрим не тільки на врожай; він вже готував багатий стіл для весільних обрядів жовтневої пори.




Прокоментувати статтю:

Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Зображення Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлеру

Посівний календар

Місячний посівний календар 2017, живемо в гармонії з природою

Місячний посівний календар 2017, живемо в гармонії з природою

Місячний посівний календар 2017, один з найбільш поширених чинників, якому намагаються слідувати...