Європа по-українськи: зі світу уявлень галицьких русинів ХІХ століття

Європа по-українськи: зі світу уявлень галицьких русинів ХІХ століття

У Галичині початку двадцятого століття можна було почути жарт про двох русинів, які їхали в одному потягу, але залежно від розташування у вагоні були переконані, що прямують до різних, географічно протилежних пунктів: один — до Кракова, інший — до Львова.

Цей жарт, вочевидь, з’явився не для того, щоби проілюструвати відносність руху як фізичного процесу. Він говорить про невміння тогочасних галицьких українців правильно співвідносити свої дії з бажаним результатом. Галичанам здавалося, що вони можуть без великих зусиль бути одночасно тут і там: у національно-культурному плані — ідентифікувати себе зі східним руським (у двох варіантах: панруським чи українським) простором, а в геополітичному відношенні — належати до значно комфортнішого, навіть у побутовому плані, західноєвропейського світу. Здається, цієї ілюзії галичани не позбулися досі.

У цій статті йдеться про поняття «Європи», «європейськості» в уявленнях галицьких українців дев’ятнадцятого століття. Сподіваюся, що пропонований текст матиме не тільки пізнавальне, а й практичне значення. Ці міркування, можливо, дадуть змогу зрозуміти, чому мешканцям сучасної Галичини так важко дається прозахідний вибір? Чому їхня риторика ніяк не може перетворитися в конкретні кроки щодо наближення краю до західноєвропейських стандартів життя та норм поведінки? Передбачаю, що всі ті, хто вірить у європейськість підавстрійської Галичини, а її майбутнє тепер пов’язують тільки з відродженням нібито втраченої західної орієнтації, будуть розчаровані. Насправді більшість проблем сучасної України закорінені саме в минулому, а розвиток сучасного українського суспільства і держави не може ґрунтуватися на закликах до «національного відродження». Бо це означало б, що треба відновити соціальні, політичні та інтелектуальні практики, які свого часу стали головним гальмом цього розвитку.

Якщо історію розуміти як постійний вибір між кількома можливостями, то головні рішення галицьких русинів у дев’ятнадцятому столітті були кроками до відмежування від європейського (точніше, західноєвропейського, бо Захід і Європа вже тоді стали синонімами) простору. Показовими з них були: вибір кириличної графіки для письма та відмова Греко-католицької церкви від переходу на григоріанський календар. Основу цього вибору становило засадниче питання про національну ідентичність. Громадсько-активна частина галицьких русинів, тісно пов’язана з греко-католицькою церковною ієрархією, розуміла своє головне завдання як відмежування від поляків. Після поділів Речі Посполитої та приєднання Галичини до монархії Габсбургів вона розпочала складний процес пошуку власної ідентичності в межах всеруського простору, з чого врешті-решт виокремилася і здобула перевагу українофільська течія. Тепер зрозуміло, що тогочасне бажання розірвати з поляками не ґрунтувалося на раціональних мотивах. Але на практиці воно мало далекосяжне значення, бо українсько-польська межа ставала одночасно межею між українцями і Європою (Заходом), поступово втягуючи галичан у мислення категоріями східного, на практиці російського, простору.


Дилема між кирилицею та латиницею

Першим важливим рішенням, яке спрямувало національний розвиток галицьких русинів на схід, було відкинення проектів запровадження в письменство латиниці. Для позначення правописних дискусій, які час до часу спалахували в підавстрійській Галичині, в українській історичній літературі використовується Франкова метафора «азбучні війни». Їх прийнято представляти як показовий приклад захисту галицькими українцями своєї мови перед намаганнями поляків її знищити. Але це дуже спрощений погляд на мовну ситуацію. Насправді дилема між кирилицею та латинською графікою в Галичині дев’ятнадцятого століття була не тільки частиною українсько-польських відносин, а й мала внутрішньоукраїнський вимір. Прихильники латиниці (Йосиф Лозинський, Іван Головацький) стверджували, що вона зробить українські книги доступними для поляків та інших слов’ян, полегшить вивчення української мови для європейських народів, сприятиме прискореному розвитку мови, тоді як «мертва» кирилиця цей розвиток гальмуватиме. Йшлося, отже, про латиницю як засіб входження української літератури в загальноєвропейський контекст. На користь латиниці для галицьких русинів висловлювалися теж діячі слов’янського національного відродження (приміром, словенець Вартоломей Копітар).

Чому ідея про запровадження латиниці не набула поширення? Я не схильний вважати, що так мусило статися. Відповідь треба шукати в площині передусім конкретних інтересів, а не абстрактних «одвічних прагнень». Було принаймні дві причини, які призвели до відмови від латинського алфавіту:

1) небезпідставні побоювання вищої греко-католицької ієрархії, що запровадження латиниці призведе до втрати духовенством контролю над суспільними низами;

2) розчарування молодої української інтеліґенції у перспективах швидкого «національного відродження» (є багато текстів, які свідчать про те, що ця інтеліґенція усвідомлювала нездоланне відставання галицьких русинів від решти слов’янських народів у межах Габсбурзької монархії).

Інстинкт самозбереження підказував тогочасній галицько-руській інтеліґенції з числа священнослужителів, що треба робити наголос на традиційних цінностях, уникати будь-яких експериментів. Після нетривалих вагань було розгорнуто кампанію звинувачень усіх прихильників латинської графіки в зрадництві. У підсумку коло прихильників запровадження латиниці в галицько-руське письменство звузилося до нечисленної групи осіб з двоступеневою українсько-польською ідентичністю, які називали себе «русинами польської нації» (gente Rutheni, natione Poloni).

В історичній літературі усталилась думка про винятково позитивну роль Греко-католицької церкви в «національному відродженні» галицьких українців у дев’ятнадцятому столітті. Справді, греко-католицькі священики виступали організаторами національних — політичних, культурно-освітніх, економічних — товариств. А сама Церква як інституція винесла на собі головний тягар відмежування від польського простору. Але чи було цього достатньо для формування в Галичині, серед місцевого русинського населення, новочасної національної ідентичності? Історичний досвід показує, що становлення новочасних європейських суспільств було невіддільне від секуляризації, тобто звільнення від церковного впливу, громадсько-політичного та культурно-інтелектуального життя. Вивільнена таким чином енерґія ставала сильним націєтворчим і модернізаційним засобом. У Галичині Греко-католицька церква дуже неохоче відмовлялася від претензій на монопольне визначення напряму розвитку місцевого руського суспільства, як могла гальмувала формування верстви світської інтеліґенції.

Консервативний, монархічний світогляд та псевдо-аристократичні претензії переважної більшості греко-католицького духовенства йшли врозріз із західноєвропейськими ліберальними віяннями і врешті-решт позбавили український рух симпатій вільномислячої частини суспільства. Показовим прикладом несприйняття Церквою нових суспільних настроїв став конфлікт з «Руською трійцею», коли за рішенням цензора Венедикта Левицького, який діяв за вказівками митрополита Михайла Левицького, потрапив під заборону альманах «Русалка Дністровая». Національно-політична позиція Греко-католицької церкви в дев’ятнадцятому столітті була ефективною хіба що на коротку перспективу. Через звинувачення в пропольських симпатіях з українського руху були витіснені активні й освічені особи. Хтось не витримав тиску і був змушений згорнути свою діяльність, а хтось опинився в польському політичному таборі, прийнявши для себе як комфортну двоступеневу ідентичність «русина польської нації».


Юліанський календар як захист від полонізації.

Антизахідна позиція Греко-католицької церкви виразно виявилася в календарному питанні. Зусиллями церковних діячів галицько-руському суспільству було прищеплено уявлення про юліанський календар як невід’ємну складову східного обряду, як фундаментальну національну цінність, яка захищає його від полонізації. В антипольському запалі навіть наукові пояснення астрономічної неточності юліанського стилю сприймалися як пропаганда нового стилю чи намагання полонізації українців. Коли на зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть календарне питання почало розглядатися в контексті економічних, соціальних та культурних перетворень, яких зазнавала тогочасна українська спільнота у процесі модернізації, Церква вже не змогла відважитися на зміни. Календарна реформа, здійснена 1916 року станиславівським єпископом Григорієм Хомишиним, який дотримувався прозахідної орієнтації, мала ситуативний характер в конкретних історичних обставинах. Вона не спиралася на позицію та авторитет Церкви і невдовзі була скасована. З огляду на уніатську концепцію поширення католицизму на Схід, митрополит Андрей Шептицький теж схилявся до збереження в практиці Греко-католицької церкви юліанського літочислення.

Греко-католицьке духовенство дуже повільно сприймало елементи новочасної західної повсякденної культури. Про родинно-клановий характер галицького духовенства, особливо на Тернопільщині, де знаходилися «багаті» парафії, писали у спогадах Євген Олесницький і Олександр Барвінський. Показовим є ставлення русинів, зокрема священиків, до подорожей, адже відчуття приналежності до Європи не могло бути тільки частиною теоретичних уявлень, воно потребувало реальної присутності українців у західноєвропейських країнах. Матеріальні обставини, на думку Є. Олесницького, не були головною причиною, чому галичани неохоче подорожували: «В наших людей не було змислу й охоти до подорожей, не було тих культурних і мистецьких потреб, яких заспокоєнню служать подорожі; тому у нас уважалися вони зайвою і непотрібною річчю». Як приклад він наводив беззмістовні поїздки греко-католицького духовенства до Риму: «…користи з тих подорожей не було ніякої і в дійсности був це змарнований гріш, який радше треба було лишити дома. Я бачив таких паломників і розмовляв з ними. Більшість з них не уважала такої поїздки навіть яким-небудь вдоволенням, не тішилася, що чейже раз з галицької сільської глуші вигляне в широкий, культурний світ, побачить Відень, Венецію, Рим; для них така поїздка була дійсно жертвою, і вони не привозили з неї нічого, крім, може, фізичної втоми… Духового, естетичного чи мистецького вражіння з таких подорожей не було ніякого».

А чи загалом важливою для галицьких українців дев’ятнадцятого століття була європейська ідентичність? Так, важливою. Але їхні уявлення про європейську присутність жодним чином не були пов’язані з конкретними політичними чи культурними взірцями, з поведінковими моделями. Українці були в тогочасній Європі (на Заході) хіба що думками, для реальної там присутності їм бракувало досвіду, коштів, інтелектуальної еліти. Головний мій висновок полягає в тому, що галицькі українці не заперечували свою європейську присутність, але намагалися сконструювати для себе Європу без поляків, яких розглядали як головних супротивників. У Галичині життєздатність не тільки русофільства, а й українофільства ґрунтувалася на давньоруській традиції, яка протиставлялася західній. Попри те, що українська ідентичність до початку двадцятого століття здобула виразну перевагу, а саму підавстрійську Галичину почали називати «українським П’ємонтом», галичани не мали достатніх ресурсів аби цю ідентичність підтримувати без зв’язку з київським (наддніпрянським) осередком. У дев’ятнадцятому столітті галицькі українці бачили себе в Європі, але поза межами Заходу. У двадцятому столітті ситуація принципово не змінилася. Галичани воліли бути заходом України, а не сходом Європи. Тому сучасній Галичині, щоби стати частиною європейського Заходу, треба пройти ще тривалий шлях, добре пам’ятаючи, що не можна бути одночасно тут і там.



Мар’ян Мудрий
ZAXID.NET

Схожі новини по темі Новини з України



Прокоментувати статтю:

Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Зображення Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлеру